Вивчення сегментації ринку праці, тобто розподілу працівників і робочих місць на сталі і відокремлені сектори, виявило теорію двоїстості ринку праці. Вона передбачає розподіл його на два ринки: первинний і вторинний.
Первинний ринок праці - це ринок, на якому присутні так звані «хороші» роботи. Їх характеризують п'ять ознак:
стабільна зайнятість;
високий рівень заробітної плати;
наявність службової кар'єри;
використання прогресивних технологій, які потребують високої кваліфікації працівників;
наявність сильних профспілок.
До цього ринку праці належать спеціалісти і висококваліфіковані робітники, зайняті на високотехнологічних і складних процесах виробництва.
Вторинний ринок праці, на відміну від первинного, має зворотні характеристики. На ньому присутні «погані» роботи, і він має такі ознаки:
велика плинність кадрів;
низький рівень заробітної плати;
відсутність просування по службі;
використання примітивної технології;
відсутність або слабкість профспілкок.
До вторинного ринку праці належать низькокваліфіковані робітники нескладних допоміжних виробництв і допоміжні робітники основних виробництв.
Причини подібного поділу полягають у наступному. По-перше, стан технології підприємства визначає структуру робочих місць. Не для всіх робочих місць потрібна висока кваліфікація. На підприємствах, особливо великих, поруч з роботами, які потребують високої кваліфікації (наприклад, на авіазаводі слюсар-збірник фюзеляжу), існують допоміжні, які не потребують спеціальних знань. На тому ж підприємстві є ліфтери, прибиральниці, вантажники й інші, що відносяться до вторинного ринку праці.
По-друге, виробництво залежить від кон'юнктурних піднесень і спадів. У таких умовах підприємства повинні мати можливість збільшувати або зменшувати кількість праці. Тому їх персонал поділяється на постійних і тимчасових працівників, які відносяться до вторинного ринку праці. Зменшення його чисельності здійснюється за рахунок останніх.
Поділ ринку праці на первинний і вторинний має практичне значення не тільки для регулювання зайнятості на підприємствах, а й для місцевих органів державної служби зайнятості (ДСЗ), котрі безпосередньо займаються сприянням у працевлаштуванні безробітних. А до безробітних потрапляють у першу чергу ті, хто працював на роботах вторинного ринку праці - працівники низької кваліфікації. Звідси органи ДСЗ і мають виходити, прогнозуючи ситуацію та розробляючи заходи щодо державного регулювання зайнятості.
Однак, слід мати на увазі, що державне регулювання зайнятості на внутрішньофірмовому ринку праці має свої особливості. Ці особливості є наслідком діяльності підприємств, установ, організацій, фірм різних форм власності.
Держава є крупним власником, наймачем робочої сили і має багато своїх підприємств. Перша особливість таких підприємств полягає в тому, що далеко не для всіх з них максимізація прибутку становить їх головну мету. Наприклад, установи геології, підприємства, які виробляють шкільне приладдя, наукові установи, організації з екологічних проблем тощо навряд чи можна зробити прибутковими без серйозної шкоди для суспільства. Але без них країна обійтися не може. Це підтверджує висновок Дж. Сакса стосовно слабкості ринкового механізму в тому, що ринкові ціни неточно відображають соціальні затрати виробництва.
Друга особливість державних підприємств полягає в тому, що саме на них зосереджена переважна кількість членів профспілок, які енергійніше відстоюють права своїх членів на зайнятість. Тому приховане безробіття на державних підприємствах має великі масштаби і водночас заробітна плата на них дещо поступається заробітній платі працівників акціонованих та приватних підприємств і установ.
Що стосується приватних фірм і підприємств, то, по-перше, відповідно до нормативної економічної теорії їх головною метою є максимізація прибутку; по-друге, в Україні на приватних підприємствах профспілки надто слабкі або зовсім відсутні. Тому, чи скорочувати чисельність працюючих під різними приводами, вирішує наймач робочої сили без огляду на профспілки і залежно від стану прибутковості фірми. Регулювати зайнятість держави на приватних і близьких до них по статусу підприємствах значно важче, і таке регулювання має здійснюватися переважно економічними методами.