Сутність, причи­ни та ознаки банкрутства
Поняття банкрутства органічно при­таманне сучасним ринковим відно­синам. Воно характеризує неспроможність підприємства (організації) задовольнити ви­моги кредиторів щодо оплати товарів, робіт, послуг, а також забезпечити обов'язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди.
Закон України «Про банкрутство» під банкрут­ством розуміє зв'язану з браком активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установ­лений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги та виконати зобов'язання перед бюджетом.

За нормальних умов господарювання акціонери та кредитори сподіваються на винагороду, рівень якої залежить від ступеня прибутковості фірми. Одна з перших ознак руху до банкрутства — спад прибутко­вості фірми нижче за вартість її капіталу. Відсотки за кредит і дивіденди, що сплачуються фірмою, пере­стають відповідати сучасним ринковим умовам гос­подарювання, а вкладання коштів у таку фірму стає невигідним. Кредитори (власники облігацій та інші) одержують певні суми, визначені кредитними угода­ми, але відносна вигідність їхніх вкладень у дану фірму зменшується, а у зв'язку зі спадом вартості ак­ціонерного капіталу падає й ціна акцій, збільшується ризик неповернення коштів, у фірми виникають труд­нощі з готівкою, особливо якщо кредитори не пролонгують кредитні угоди на наступний період і фірма змушена буде виплатити не тільки відсотки, а й суму основного боргу. Може ви­никнути криза ліквідності і фірма увійде в стан «технічної непла­тоспроможності». Це явище можна вже розглядати як банкрутство.
Зарубіжний досвід показує, що спрогнозувати банкрутство мож­на за 1,5—2 роки до появи його очевидних ознак. Цілком можлииим є виявлення початкових ознак банкрутства через прогнозування «ціпи підприємства» на найближчу та довгострокову перспективу.
Зниження прибутковості фірми або збільшення середньої вар­тості зобов'язань означає зниження її ціни. Ціна фірми — це при­ведені до теперішнього часу потоки виплат кредиторам та акціо­нерам. Як дисконтна ставка використовується середньозважена вартість капіталу. Ціна фірми може впасти нижче за суму зобов'я­зань кредиторам. Це означає, що акціонерний капітал «зникає». Ось це і є повне банкрутство — банкрутство акціонерів. Ціна фірми може впасти навіть нижче за ліквідаційну вартість активів. Тоді ліквідаційна вартість розглядатиметься як ціна фірми, а ліквідація фірми стає вигіднішою за її експлуатацію. Акціонери в цьому разі втрачають свій капітал.
Причини банкрутства підприємств (організацій) можуть бути найрізноманітнішими. Беручи загалом, їх можна поділити на дві групи: 1) зовнішні, які практично дуже важко (іноді неможливо) вра­хувати; 2) внутрішні, що безпосередньо залежать від форм, методів та організації роботи на самому підприємстві. Результатом одночас­ного впливу всіх чинників є настання банкрутства.
Зовнішні причини банкрутства:
Політичні
Соціально-економічні
Науково-технічні
Зовнішньоекономічні
Внутрішні причини банкрутства:
Брак стратегічного плану розвитку
Низька якість менеджменту
Недосконалість механізму ціноутворення
Збільшення дебіторської заборгованості
Утримання зайвих робочих місць
Технологічна неузгодженість процесу виробництва
Брак довготермінового інвестування
Дефіцит власних оборотних коштів
Нераціональна організаційна структура
Зовнішні фактори можуть бути міжнародними та національни­ми. Міжнародні фактори формуються під впливом динаміки за­гальноекономічних показників розвитку провідних країн, стану світової фінансової системи, стабільності міжнародної торгівлі, митної політики, рівня міжнародної конкуренції, руху міжнарод­ного капіталу та ін.
Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвину­тою економікою та сталою політичною системою, як правило, 1/3 банкрутств спричиняється зовнішніми, а 2/3 — внутрішніми при­чинами. Очевидним є й те, що фактори банкрутства для вітчизня­них підприємств є іншими, похідними від кризового стану націо­нальної економіки.
Саме необґрунтована економічна політика уряду, некеровані інфляційні процеси, тотальна економічна криза, політична не­стабільність суспільства, спад ділової активності в економіці найбільш впливають на результати діяльності підприємств пере­довсім через недосконалість законодавчої бази. На сучасному етапі дуже уповільнився розвиток науки і техніки знов-таки через гли­боку кризу в інвестиційній сфері. Низький рівень інтегрованості вітчизняної економіки, неефективне використання зарубіжного капіталу, різке погіршання кон'юнктури внутрішнього і зовнішнього ринків спричиняють помітні симптоми банкрутства в бага­тьох підприємствах України.
Рух до кризового стану починається в момент виникнення ку­мулятивного зростання величини відхилення тих чи тих показників, які характеризують стан зовнішнього та внутрішнього середовища функціонування фірми, від довгострокових тенденцій динамі­ки цих показників. Наприклад, якщо обсяг продажу товару коли­вався в межах ±3% середньомісячної величини від середньо квартальної, а наступного місяця впав на 10% і негативна тенденція наростає, то маємо вже певні симптоми кризового стану.
Процес зростання процентних ставок і цін зумовлює подорож­чання сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, яке випереджає підвищення цін на готову продукцію, збільшує за інших од­накових умов кредиторську заборгованість підприємства. Усе це потребує додаткових кредитних ресурсів і, як наслідок, призводить до негативних змін у структурі зобов'язань підприємства через підвищення середньої вартості пасивів.
У дальшому наростають кризові явища (більш явні ознаки бан­крутства), які зумовлено різкими змінами структури балансу підприємства, а саме: труднощі з готівкою та різке зменшення гро­шових коштів на рахунках; збільшення дебіторської заборгованості (різке зниження її теж може бути негативним явищем, бо свідчити­ме про труднощі зі збутом, зростання запасів готової продукції); збільшення кредиторської заборгованості; зниження обсягів про­дажу (хоча перед ліквідацією підприємства можливий повний роз­продаж його продукції). Крім того, характерною є затримка з по­данням звітності, наявність конфліктних ситуацій на підприємстві.
Банкрутство може виникнути на кожному з етапів життєвого циклу конкурентної переваги фірми (ЖЦКПФ). Дослідники нази­вають такі основні фактори, що сприяють банкрутству фірми.
Першим детермінантом є параметри факторів виробництва. Вплив цих факторів спостерігається на всіх стадіях (етапах) жит­тєвого циклу КПФ, але особливо важливі вони на стадії зароджен­ня. На даній стадії є сім причин, унаслідок дії яких фірма може зазнати банкрутства:
— неправильне визначення місії фірми та її виробничого профілю;
— низькі підприємницькі здібності власника (власників) фірми;
— низька кваліфікація управлінського персоналу фірми;
— неадекватний маркетинг;
— велика частка позикового капіталу;
— низька кваліфікація виконавців (робітників, інженерів і т. п.);
— неадекватність трансакційних витрат.
Наступним етапом життєвого циклу КПФ є прискорення зрос­тання. Даний етап характеризується тим, що фірма має добрий попит на свою продукцію, сильну маркетингову стратегію, високу кваліфікацію управлінського персоналу, що дає змогу процвітати та збільшувати виробництво. У цій ситуації для фірми є небезпеч­ною тільки велика частка позикових коштів у загальній масі капі­талу, що використовується. Фірма може своєчасно не забезпечити виплат своїм кредиторам і збанкрутувати.
На етапі уповільнення зростання загрозу банкрутства створю­ють: погане використання оборотного капіталу, втрата гнучкості в управлінні, неадекватний маркетинг, неадекватність трансакційних витрат.
Рівень використання капіталу можна визначити, аналізуючи коефіцієнти ліквідності активів. Швидкість обороту коштів, тобто , швидкість перетворення їх на гроші, безпосередньо впливає на ї платоспроможність підприємства.
Брак гнучкості в управлінні призводить до неефективних уп­равлінських рішень, несвоєчасного прийняття таких і, як наслідок, до збільшення витрат на управління та до втрат прибутку від не­адекватного й несвоєчасного реагування на зовнішні та внутрішні відхилення.
Етап зрілості характеризується стабільним станом фірми, ста­більним прибутком, насиченням усіма виробничими ресурсами. На цьому етапі небезпечною є низка таких факторів: високий ступінь неліквідності оборотного капіталу, старіння основного капіталу, неадекватний маркетинг, неадекватність трансакційних витрат. Так, фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння основного капіталу призводить до зниження продуктивності праці, як порівня­ти з іншими фірмами, до втрати конкурентної переваги фірми, а внаслідок цього — до банкрутства.
На етапі спаду виробництва діють ті самі фактори, що й на етапі зрілості. Але стан погіршується загальним незадовільним фінансовим становищем суб'єкта господарювання. Він втрачає споживачів, а негативна дія внутрішніх факторів може призвести до прискореного його банкрутства.
Іншим важливим детермінантом є параметри попиту. Аналіз свідчить, що ці параметри діють на всіх стадіях ЖЦКПФ і, як пра­вило, є однаковими для всіх етапів. Різке зниження сукупного по­питу негативно впливає на всі види діяльності: скорочуються об­сяги виробництва, збільшуються витрати на одиницю продукції, зменшується прибуток на одиницю продукції та загальний обсяг прибутку.
У разі розвитку виробництва товарів-замінників настає процес витискання товарів, що їх виробляє фірма, з ринків, зменшення попиту на цю продукцію і, як можливий наслідок, утрата фірмою прибутку та банкрутство.
Аналогічно діють і інші фактори параметрів попиту, але їхній вплив різний на різних етапах ЖЦКПФ. Так, на стадії інтенсивно­го зростання до банкрутства може призвести тільки один фактор — різке зниження сукупного попиту. Інші фактори не мають вирі­шального значення, оскільки фірма на цій стадії завжди має мож­ливість ужити потрібних запобіжних заходів.
Наступним детермінантом є рівень галузевої конкуренції. Збільшення конкурентних переваг інших фірм галузі може бути каталізатором банкрутства фірми на будь-якому етапі ЖЦКПФ. Цей процес свідчить про те, що інші фірми використовують ліпші тех­нології, маркетингову стратегію та управлінські кадри. Відставан­ня фірми погіршує її становище на ринку і також може призвести до банкрутства.
Вплив державної політики є важливим фактором, що впливає на розвиток та функціонування фірми через фіскальну та кредит­но-грошову системи.

Етапи та проце­дура порушення справи про банкрутство
Умови й механізм визнання юридичних осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, суб'єктами банкрутства (банкрутами) та порядок задоволення претензій кредиторів визначено законодавче. Основні етапи порушення справи про банкрутство того чи того суб'єкта господарювання :
Установлення факту банкрутства боржника
Підтвердження факту безспірності вимог кредитора, який ініціює порушення справи про банкрутство
Визначення майнових активів боржника
Виявлення всіх можливих кредиторів
Обґрунтування можливого плану реструктуризації або санації
Реструктуризація (санація), якщо така можлива
Визнання боржника банкрутом, якщо реструктуризація (санація) є з тих чи тих причин неможли­вою
Згідно із законом України «Про банкрутство» суб'єктом бан­крутства може бути будь-яка юридична особа, що не спроможна своєчасно задовольнити вимоги кредиторів та сплатити податки і є зареєстрованою як суб'єкт підприємницької діяльності. Бор­жником є юридична особа, проти якої порушено справу про бан­крутство, а банкрут — це боржник, що перебуває в процесі ліквідації.
Як кредитор може виступати будь-яка українська або інозем­на юридична чи фізична особа, що має вимоги (претензії) до бор­жника на підставі як майнових, так і немайнових зобов'язань
останнього. Вартість вимоги визначається залежно від її сутнос­ті: вартість негрошового зобов'язання — за ринковою ціною на день подання заяви про банкрутство (до подання такої заяви сума будь-якої вимоги включає лише відсотки та штрафи), вартість вимоги за контрактом — за вартістю збитків заподія­них кредитору боржником у зв'язку з невиконанням умов контракту.
Заяву про банкрутство можуть подати кредитори (крім креди­торів, майнові вимоги яких повністю забезпечено заставою), орга­ни державної податкової служби, органи державної контрольно-ревізійної служби, сам боржник.
Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні утворюють так звані збори кредиторів. Заява про банкрутство подається до Арбітражного суду за місцем зна­ходження боржника.
Письмова заява кредитора (боржника, органів податкової служ­би або державної контрольно-ревізійної служби) до арбітражного суду і є підставою для порушення справи про банкрутство. До за­яви кредитора додаються: список інших кредиторів, яких знає за­явник; список підписаних боржником контрактів; список арбітраж­них чи інших судових справ боржника чи проти боржника. Якщо боржник у разі його фінансової неспроможності (або загрози такої неспроможності) з власної ініціативи звернувся до арбітражного суду, то до його заяви додаються список боржників і кредиторів, суми їхніх вимог, забезпечених або незабезпечених заставою (якщо вимоги забезпечено заставою, то вказується вартість застави); спи­сок майна та його вартість.
Заяву кредитора може бути відкликано заявником до прийнят­тя арбітражним судом рішення про визнання боржника банкру­том. Відкликання заяви боржником можливе тільки за згодою кре­дитора.
Після прийняття заяви проводиться попереднє засідання Ар­бітражного суду, на якому розглядаються подані документи, зас­луховується пояснення сторін і, в разі необхідності, призначаєть­ся розпорядник майна боржника. Якщо суд вирішує, що всіх про­цедурних вимог дотримано, то він призначає судовий розгляд справи, надсилає повідомлення всім сторонам судового процесу і публікує повідомлення про рішення суду в офіційному друко­ваному органі Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України.
У місячний строк (від дня опублікування повідомлення) Арбіт­ражний суд виносить ухвалу, в якій зобов'язує всіх осіб, що пода­ли заяви з майновими вимогами до боржника, скликати збори кредиторів, а якщо кількість кредиторів перевищує десять осіб — ство­рити повноважний комітет. Повноваження комітету визначаються зборами кредиторів.
Будь-яка фізична чи юридична особа (у тім числі сам боржник чи кредитор), які бажають взяти участь у реструктуризації або са­нації боржника, у той самий строк повинні подати до Арбітражно­го суду заяви з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу, а також указати умови проведення процесу реструктуризації або санації.
У даному разі санація є процедурою, що включає угоду між санатором та кредиторами, спрямовану на врегулювання боргів та фінансове оздоровлення юридичної особи боржника.
Отже, першим етапом санації є перехід до санатора боргів бор­жника; другим — узгодження умов реструктуризації юридичної особи боржника; третім — узгодження між санатором та кредито­рами умов виплати боргу.
Практика показує, що реструктуризація може здійснюватись у різних формах через придбання санатором та/або фізичною чи юридичною особами, ним визначеними, усього чи частки статут­ного фонду боржника для виплати боргів боржника згідно з умова­ми плану реорганізації; усього чи частки майна боржника (вклю­чаючи частину або всі його угоди) з метою одержання коштів для погашення боргів; здавання в оренду (лізинг) усієї або частини власності боржника з метою розподілу орендних платежів між кре­диторами; передачі підприємства в оренду трудовому колективу, якщо боржник — державне підприємство.
Реструктуризація може бути інструментом приватизації цілісно­го майнового комплексу державного підприємства або часток (паїв, акцій) держави в господарських товариствах у таких випадках: якщо боржником є державне підприємство; боржник сам порушив справу про банкрутство; план реструктуризації передбачає процес приватизації боржника.
Будь-який план санації має включати черговість задоволення претензій (вимог) до боржника відповідно до умов пропозиції про санацію. За браком пропозицій щодо проведення санації або в разі незгоди кредиторів з умовами проведення санації боржника Арбі­тражний суд визнає боржника банкрутом і з цього приводу ухва­лює відповідну постанову.