Важливою економічною функцією будь-якої держави є перерозподіл консолідованих (централізованих) доходів і ресурсів, стабілізація економіки й соціальний захист населення з метою сприяння збалансованому й стабільному розвитку народного господарства та нормальному життєзабезпеченню всіх верств суспільства і сфер його діяльності. Практична реалізація цієї функції передбачає: установлення мінімальних розмірів заробітної плати і пенсій; трансфертні платежі (допомога багатодітним сім'ям, безробітним тощо); І, надання неподільних суспільних благ і послуг (шляхи сполучення, зв'язок, комунальні послуги тощо); регулювання цін; надання податкових пільг і застосування особливих податків (відрахувань); регулювання граничне допустимих розмірів інфляції та безробіття; забезпечення функціонування на належному рівні освіти, науки, культури, охорони здоров'я, збройних сил, владних структур тощо через (переважно) безпосереднє бюджетне фінансування й матеріально-технічне постачання.
Варто назвати окремо ще одну дуже важливу соціально-економічну функцію держави —моніторинг і регулювання процесів охорони і відтворення навколишнього природного середовища. Визначальними елементами обґрунтованої та далекоглядної екологічної політики держави мають бути: по-перше, гарантування екологічної безпеки, охорона та ефективне використання довкілля на засаді багатоманітності форм власності й прав користування відповідними видами природних ресурсів; по-друге, створення необхідних соціально-економічних умов для сприятливого спілкування людини з навколишнім природним середовищем; по-третє, опрацювання довгострокових і поточних екологічних програм, що передбачають не лише постійний моніторинг стану довкілля та здоров'я людини, а й низку заходів для ощадливого використання і відтворення природних ресурсів.

Макроекономічне планування (програмування). Головний зміст макроекономічного планування (програмування), що має суто індикативний характер, полягає в розробці й науковому обґрунтуванні цілей, орієнтирів, пріоритетів, пропорцій та структур соціально-економічного розвитку країни на певний перспективний період. На відміну від директивного індикативний план є орієнтовним: він охоплює систему необов'язкових для суб'єктів ринкових відносин рекомендацій, а також скоординованих і взаємозв'язаних засобів опосередкованого (непрямого) впливу на суспільне виробництво через фінансово-кредитний і податковий механізми та прямого впливу за допомогою державного підприємництва й розробки цільових комплексних програм.
Основні принципи індикативного макроекономічного планування такі:
• поєднання аналітичних і прогнозних методів для вивчення соціально-економічних процесів, визначення конкретних об'єктів державного впливу та вибору способів цього впливу;
• інформування суб'єктів ринкових відносин про перспективи та прогнози соціально-економічного розвитку для забезпечення їхньої відповідної орієнтації за вибору власних господарських рішень;
• застосування переважно непрямих (опосередкованих) регуляторів і нормативів, обов'язкових для всіх суб'єктів ринкових відносин;
• реалізація прямого впливу на соціально-економічні процеси та відповідні групи суб'єктів господарювання переважно через кошти державного бюджету.
Більшість показників індикативного плану фіксуються не однозначно, а із зазначенням лише орієнтовної їхньої величини (не менше, не більше, менше, більше тощо). Частина показників плану може характеризувати мінімальний або максимальний рівень їхніх можливих абсолютних значень. Перевищення мінімальних (наприклад виробництво дефіцитних товарів) чи зниження максимальних (матеріаломісткість продукції, ціна) рівнів планових показників треба заохочувати економічними методами.
Індикативні перспективні плани бажано складати на підставі довгострокових науково-технічних та соціально-економічних прогнозів як загальновизнаної форми аргументованого передбачення ймовірних тенденцій і напрямків розвитку науки, техніки, економіки, соціальних процесів.
В індикативному плані-прогнозі особливе місце мають зайняти програми, зміст та підходи до реалізації котрих докорінно відрізняються від таких документів, що розроблялися раніше. Основні принципи їхнього формування полягають у такому:
ї1) програми розробляються для кожної адміністративно-економічної одиниці; їх зорієнтовано на вирішення не глобальних, а конкретних територіальних завдань;
2) кожна програма є складовою частиною народногосподарського плану відповідного регіону;
3) виконання програми має спиратись на визначені в плані фінансові, матеріальні й трудові ресурси;
4) кількість програм і обсяг реалізованих ними завдань встановлюються, виходячи з наявних реальних ресурсів.


Фінансова й кредитна політика держави. Визначальним елементом сучасного ринкового господарства є фінансова й кредитна політика держави, яка має забезпечувати регулювання стану ринкового середовища, нормальний перебіг економічних і соціальних процесів, повне задоволення суспільних потреб у фінансових ресурсах.
Цільові настанови прогнозів, планів і програм реалізуються переважно через фінансові засоби регулювання і передовсім через бюджетне планування (державний бюджет і національні цільові фонди).
Державний бюджет —це затверджений у законодавчому порядку розпис доходів і видатків держави здебільшого на один рік. Сукупність визначених у бюджеті доходів разом з відповідними цільовими чи спеціальними фондами (до них в Україні, зокрема, належать фонди: пенсійний, зайнятості, ліквідації наслідків Чорнобильської аварії тощо) характеризує консолідований розмір фінансових ресурсів, які має держава й котрі вона може витратити на різні потреби. Отже, бюджетне планування як важливий елемент фінансової політики держави за своїм змістом відображає процес формування та використання загального обсягу фінансових ресурсів держави і її окремих адміністративно-територіальних одиниць (у тім числі місцевих).
Основним джерелом формування державного бюджету України є її національний дохід — заново створена вартість, що є тією частиною вартості сукупного суспільного продукту, яка залишається після відшкодування матеріальних витрат: предметів і засобів праці (у розмірі їхньої амортизації). При цьому використовуються різні методи формування дохідної частини державного бюджету. Найбільш вагомими за обсягом для України є методи формування бюджету через систему оподаткування юридичних і фізичних осіб, надходжень від зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання та від приватизації державних підприємств (організацій), внесків підприємств та організацій у спеціальні загальнодержавні фонди. До акумульованих доходів держбюджету також відносять: відрахування на геологорозвідувальні роботи; централізацію певної частини амортизаційних відрахувань; кошти від продажу військового майна; різні збори та інші неподаткові доходи.
Напрямки використання ресурсів (видатків) державного бюджету в цілому є заздалегідь передбаченими. За обсягом (часткою в загальних видатках) головними з них визнають: фінансування народного господарства, включаючи розвиток пріоритетних галузей та структурну перебудову економіки, наукових і соціально-культурних установ, оборони; здійснення заходів із соціального захисту населення. У державному бюджеті також виокремлюють видатки на зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів господарювання, утримання владних структур, субвенції місцевим бюджетам, поповнення оборотної касової готівки, створення резерву Кабінету Міністрів України.
Добре налагоджені й розвинуті ринкові взаємовідносини між суб'єктами господарювання можливі за активно діючої грошово-кредитної системи, яка має забезпечувати ефективне управління грошовим обігом і кредитом. Якщо грошова підсистема — це встановлена державою форма організації грошового обігу, то кредитна відображає сукупність кредитних відносин та інститутів, котрі організують функціонування цих відносин. Кредитними називають ті відносини, що складаються з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, (організацій), бюджету та населення.
Кредит характеризує економічні відносини, що виникають між кредитором і позичальником з приводу одержання останнім позички в грошовій або товарній формі на умовах повернення в певний строк зі сплатою заздалегідь встановленого відсотка за користування нею. Кредитування здійснюється на певних засадах: точне встановлення строку повернення, цільовий характер, належне матеріальне забезпечення та плата за користування. У всіх країнах незалежно від міри розвитку ринкових відносин існують три форми кредиту — державний, банківський і комерційний.
Державний кредит — особлива кредитна форма, коли позичальником або кредитором є держава чи місцеві органи влади, а сам кредит набуває вигляду цінних паперів, які реалізуються в основному фінансово-кредитними установами, — облігації, скарбницькі зобов'язання, сертифікати ощадного банку. Державний кредит використовується для покриття частки державних видатків та регулювання економічних процесів, особливо якщо державний бюджет є дефіцитним.

ВИДИ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУ ЗА ВІДПОВІДНИМИ КЛАСИФІКАЦІЙНИМИ ОЗНАКАМИ
Економічна сфера застосування
• Внутрішній
• Міжнародний
Рівень банківської системи
• Кредит центрального (національного) банку
• Кредит комерційних банків ,
Форма суспільних потреб
• Виробничий
• Споживчий
Характер витрат
• Кредит в оборотні фонди й фонди обігу • Кредит в основні фонди
Строк користування
• Короткостроковий (до одного року)
• Середньостроковий (до п'яти років)
• Довгостроковий (понад п'ять років)
Ступінь майнового забезпечення
• Забезпечений
• Незабезпечений (бланковий)
Комерційний кредит — надається в товарній формі продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари. Такий кредит оформляється векселем. У міжнародних економічних відносинах різновидом комерційного є фірмовий кредит; він відбиває грошово-кредитні відносини між фірмами або іншими господарськими суб'єктами різних країн і надається у вигляді поставки товарів (послуг) з відстрочкою платежу, а оформляється здебільшого переказним векселем (траттою) або відкритим рахунком.
Система оподаткування суб'єктів господарювання
До головних Інструментів здійснення регулюючої функції держави щодо розвитку ринкових відносин в економіці належить податкова система, тобто сукупність податків, що стягуються в державі, методів їхнього розрахунку і стягнення, а також сукупність відповідних державних органів, які практично здійснюють цю специфічну діяльність. За побудови податкової системи важливо дотримуватись певних принципів оподаткування. Такими принципами є: стабільність; обов'язковість; соціальна справедливість за визначення й стягнення податків, зборів та обов'язкових платежів; передбачення відповідних пільг для окремих платників податків.
Згідно із законом «Про систему оподаткування» в Україні запроваджено низку податків, зборів та обов'язкових платежів. При цьому відповідні податки й платежі зараховуються частково або повністю до бюджетів різних рівнів.
З-поміж податкових надходжень та обов'язкових платежів у бюджет основними є податок на додану вартість (у середньому 50% цих надходжень), податок на прибуток (приблизно третина) та акцизний збір (решта).
Податок на додану вартість (ПДВ) — це та частина новоствореної вартості, що сплачується у державний бюджет на кожному етапі виробництва товарів (виконання робіт, надання послуг). Платники податку на додану вартість — це національні та іноземні суб'єкти підприємницької діяльності, які перебувають на території України. Об'єктами оподаткування є:
• для вітчизняних товарів — обороти з їхньої реалізації (окрім обсягу продажу за іноземну валюту);
• для імпортних товарів — різниця між цінами їхньої реалізації за національну валюту України та їхньою митною (закупівельною) вартістю, перерахованою за курсом Національного банку України;
• для товарів (робіт, послуг), що їх реалізують посередники, — різниця між цінами продажу й цінами, за якими посередники розраховуються з постачальниками (включаючи суму податку на додану вартість).
Оподатковуваний оборот щодо реалізованих товарів обчислюється, виходячи з їхньої вартості за вільними, державними фіксованими та регульованими цінами, що включають податок на додану вартість за встановленою ставкою. До цього обороту включають акцизний збір та інші надбавки до цін, передбачені чинним законодавством, але не включають вартість заставної (зворотної) тари. Податок на додану вартість стягується в розмірі 20% оподатковуваного обороту.
Від податку на додану вартість звільняються:
1) науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, що проводяться за рахунок державного бюджету;
2) експорт товарів і зв'язаних з цим транспортних послуг, транзит іноземних вантажів через територію України;
3) вугілля та електроенергія;
4) вартість робіт з будівництва об'єктів соціальної сфери і житла;
5) театрально-видовищні, культурно-освітні та спортивні заходи.
Суб'єкти господарювання, які є юридичними особами та одержують доходи від комерційної діяльності, сплачують податки на прибуток (дохід). За об'єкт оподаткування береться валовий прибуток підприємства, зменшений на суму рентних платежів, доходів від продажу цінних паперів та пайової участі в діяльності інших суб'єктів господарювання або валовий дохід, тобто сума доходів від реалізації продукції (робіт, послуг), інших матеріальних цінностей і майна, нематеріальних активів і доходів від позареалізаційних операцій. Ставки податку на прибуток (дохід) підприємств та організацій коливаються в межах 15—30%, масових концертно-видовищних та спортивних заходів, відеосалонів, закладів грального бізнесу — 40—70% величини об'єкта оподаткування.
Оподатковуваний прибуток (дохід) зменшується на ту його частину, що використовується на: проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, підготовку та освоєння нових прогресивних, екологічно чистих технологій і видів продукції (50% витрат); реконструкцію і модернізацію активної частини основних фондів, уведення нових потужностей (за умови повного використання власних амортизаційних відрахувань) та утримання об'єктів соціального призначення; створення через спеціально відкриті рахунки благодійних, екологічних і оздоровчих фондів (у розмірі не більше 2% оподатковуваного прибутку чи доходу). Окрім цього, від сплати податку звільняються: 1) підприємства чи нові виробництва, створені спеціально для виготовлення нової техніки з використанням запатентованого винаходу, придбаної ліцензії, — протягом п'яти років; 2) підприємства, які виробляють нову продукцію, котра не виготовлялась іншими підприємствами України, чи котра може бути замінником імпортних машин і обладнання: у перший рік виробництва — повністю, на другий рік — на 50% від ставки податку; 3) малі підприємства протягом першого року функціонування — на 50% від ставки податку.
Акцизний збір — це непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари (продукцію), що включається до їхньої ціни. Платниками акцизного збору є суб'єкти підприємницької діяльності, які виробляють або імпортують підакцизну продукцію, а об'єктом оподаткування — обороти з реалізації відповідних видів продукції вітчизняного виробництва та митна вартість імпортних товарів, придбаних за іноземну валюту (крім тих, що обкладаються митним збором). Акцизний збір обчислюється у відсотках до обороту або у твердих сумах з одиниці реалізованої продукції за єдиними на всій території України ставками. До переліку товарів (продукції), за які сплачується акцизний збір, входять: лікеро-горілчані вироби, коньяк, вино, пиво; кава, шоколад; ікра лососевих і осетрових риб, делікатесна продукція з цінних видів риби та морепродуктів; тютюнові вироби; легкові автомобілі; ювелірні вироби із золота та срібла, діаманти; хутрові вироби, одяг Із натуральної шкіри; високоякісні вироби з кришталю та фарфору; килими й килимові вироби машинного виробництва; відеотехніка, кольорові телевізори. Залежно від виду товару (продукції) ставки акцизного збору становлять зараз від 20 до 85% вартості у відпускних цінах.
Варто назвати також деякі інші види податків і платежів. Податок на експорт та імпорт є формою вилучення в дохід держави чистого прибутку, утворюваного внаслідок різниці у рівнях зовнішньоторговельних і внутрішніх цін на окремі види товарів, які ввозяться на територію України або вивозяться з неї; його сплачують всі суб'єкти господарювання, що здійснюють зовнішньоторговельні операції. Мито справляється з вартості або обсягу товарів, що підлягають митному контролю на території України. Плата за землю визначається залежно від якості та розміщення земельної ділянки, виходячи з кадастрової її оцінки, та стягується у вигляді земельного податку або орендної плати з тих суб'єктів господарювання, яким землю надано у володіння або в користування. Екологічний податок сплачують усі підприємства й організації, що завдають шкоди довкіллю; він стягується за нормативами, встановлюваними Кабінетом Міністрів України залежно від рівня, обсягу й характеру забруднення навколишнього природного середовища та погіршання якості природних ресурсів. Державне мито справляється з підприємств, організацій та громадян за документи й учинення юридично-правових дій.