На різногалузевих підприємствах під впливом науково-техніч­ного прогресу відбуваються складні й суперечливі процеси даль­шого усуспільнення й суспільного поділу праці. Ці процеси вияв­ляються в еволюційному розвитку низки суспільних форм органі­зації виробництва. Серед них провідна роль належить концентрації виробництва, на засаді якої створюються й розвиваються інші фор­ми його організації — деконцентрація., спеціалізація, конверсія, ко­оперування, комбінування і диверсифікація, кожна з яких має свої об'єктні види та показники рівня розвитку.
Концентрація і деконцентрація виробництва
Концентрація виробництва означає його усу­спільнення через збільшення розмірів під­приємств, зосередження процесів виробництва, робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на все більш великих підприємствах.
У господарській практиці виокремлюють три основні види концентрації:
агрегатну — збільшення одиничної потужності або продуктив­ності технологічних установок, агрегатів, устаткування;
технологічну — укрупнення виробничих одиниць (цехів, відділів, виробництв) підприємства;
заводську (фабричну) — процес збільшення розміру самостійних підприємств (заводів, фабрик, комбінатів, виробничих та інших об'єднань), що здійснюється на засаді агрегатної та технологічної концентрації виробництва.
Заведено розрізняти абсолютний і відносний рівні концентрації виробництва. Перший характеризується середнім розміром під­приємств тієї чи тієї галузі народного господарства, другий — ча­сткою великих підприємств за певним показником.
Для визначення відносного рівня концентрації виробництва всі підприємства групують за їхніми розмірами. Групувальною озна­кою може бути чисельність персоналу, вартість основних фондів, обсяг продукції. Однак треба усвідомлювати, що чисельність пер­соналу (особливо за умови високомеханізованого й автоматизова­ного виробництва) не спроможна дати вірогідну характеристику рівня концентрації, а вартість основних фондів лише опосередко­вано характеризує розмір підприємства. Інакше кажучи, тільки обсяг чистої продукції найбільш точно й повно відображає рівень концентрації виробництва.
У монопродуктових галузях розмір підприємств доцільно ви­значати за обсягом продукції в натуральному виразі, а в галузях з однорідним устаткуванням, але широким асортиментом продук­ції, — за кількістю встановленого устаткування (наприклад, у тек­стильній промисловості — за кількістю ткацьких верстатів або веретен). У сезонних галузях (наприклад, цукровій промисловості) розмір підприємств обчислюють за показником середньодобової переробки сировини.
Підвищення рівня концентрації виробництва має забезпечувати зростання його внутрішньої ефективності. Зі збільшенням розмірів підприємств поліпшуються, як правило, усі техніко-економічні їхні показники: зменшуються питомі капітальні вкладення, зростають фондовіддача й продуктивність праці, ліпше використовуються матеріальні ресурси, знижується собівартість продукції, зростає рентабельність.

Це зумовлюється тим, що вартість сконцентрованих засобів виробництва зростає повільніше, ніж економічний ефект від їхнього спільного використання.
Проте рівень концентрації має верхню економічну межу, пере­вищення якої унеможливлює дальше зростання ефективності ви­робництва.
Створення і функціонування надміру великих підприємств є часто недоцільним не лише з економічних, а й з екологічних та соціальних міркувань; воно призводить до посилення монополізму і через це заважає розвитку конкуренції продуцентів на світово­му й національному ринках. Тому в період переходу до ринкових відносин між виробниками і споживачами більш важливим стає зворотний процес — деконцентрація виробництва. Такий процес повинен здійснюватись завдяки утворенню широкої мережі малих та середніх підприємств і поділу існуючих великих підприємств. Світовий досвід свідчить про те, що малі підприємства (фірми) є технічно (технологічно) передовими, спеціалізованими, мобіль­ними та економічно ефективними виробництвами, які домінують передовсім у науково-виробничій сфері діяльності. Наприклад, у США в науково-дослідно-конструкторській сфері близько 90% усіх компаній — це малі фірми, так звані венчурні (ризикові) органі­зації, які на одиницю витрат створюють новин і реалізують ново­введень у кілька разів більше, ніж великі концерни; понад 80% несільськогосподарських підприємств належать до дрібних і се­редніх (з чисельністю робітників менше 500 осіб, а на більшості з них — навіть менше 50 осіб), їхня частка в загальній кількості ро­бочих місць становить понад 45%.

Спеціалізація виробництва. Ця, добре розвинута в усіх галузях економіки, сус­пільна форма організації виробництва відображає процес зосередження діяльності підприємства на
виготовленні певної продукції або виконанні окремих видів робіт. Заведено виокремлювати кілька її об'єктних видів (див. табл. 11.2).
До предметна спеціалізованих відносять підприємства, що ви­пускають кінцеву, готову до споживання продукцію (тракторний завод, взуттєва чи кондитерська фабрика тощо);
подетально спеціалізованих — підприємства з виготовлення окремих деталей (редукторів, гумотехнічних виробів, інтегральних схем тощо) та агрегатів і вузлів для комплектування готової про­дукції (двигуни, електроустаткування, будівельні конструкції);
технологічно (стадійна) спеціалізованих — самостійні вироб­ництва з виконання окремих стадій технологічного процесу (ли­варні, ковальсько-штампувальні, складальні заводи в машинобуду­ванні, прядильні та чаєрозважувальні фабрики у легкій і харчовій промисловості тощо);
функціонально спеціалізованих — ремонтні заводи, підприєм­ства із виготовлення стандартної тари, машиносервісні організації.
Спеціалізація підприємств є важливою передумовою неухиль­ного підвищення ефективності їхньої господарської діяльності. Поглиблення й розвиток усіх видів спеціалізації підприємств зви­чайно супроводжуються більш широким застосуванням прогресив­ної технології і високопродуктивного спеціалізованого устаткуван­ня, запровадженням комплексної механізації й автоматизації взаємозв'язаних виробничих ланок.
Усе це сприяє ліпшому використанню всіх елементів процесу виробництва, про що свідчать такі приклади: кожний відсоток підвищення рівня предметної спеціалізації підприємств забезпечує зростання продуктивності праці на 0,4—0,5%; на підприємствах подетальної спеціалізації фондовіддача у 3—5 разів вища, ніж на великих предметне спеціалізованих заводах і фабриках; питомі витрати металу на одну тонну кріпильних виробів (гайок, болтів, гвинтів тощо) на спеціалізованих заводах у 2,5—3 рази менші, ніж на підприємствах, що виготовляють таку продукцію у невеликих обсягах (лише для власних потреб) і використовують для цього універсальне устаткування.
 
Конверсія виробництва.Конверсія як форма організації виробництва ха­рактеризує істотне (іноді повне) перепрофілювання частини або всього виробничого потенціалу
підприємства на виробництво Іншої продукції під впливом доко­рінної зміни ринкового середовища або глобальних чинників роз­витку економіки.
За сучасних умов в Україні йдеться передовсім про необхідність прискореного перепрофілювання підприємств військово-промислового комплексу у зв'язку з різким скороченням народногосподарсь­кої потреби в його продукції. Конверсія підприємств цього комп­лексу має здійснюватись за національними програмами (в Україні таких програм розроблено понад 500) з виділенням трьох загаль­них пріоритетів:
перший—устаткування для виробництва продуктів харчування;
другий — медична та інша техніка для охорони здоров'я людини;
третій — товари масового споживання.
При цьому передбачається організувати виробництво також інших видів цивільної продукції з урахуванням потреби в ній та реальних можливостей комплексу.
 
Кооперування виробників Кооперування є формою виробничих зв'язків між підприємствами, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції. Воно органічно зв'язане з
розвитком спеціалізації виробництва, характеризується відносною сталістю та стійкістю зв'язків між продуцентами, необхідністю до­тримання підприємствами-суміжниками відповідних техніко-технологічних вимог головних підприємств з випуску готових до спожи­вання виробів.
Окрім наведених у таблиці 11.2 об'єктних видів кооперування, у практиці господарювання існує ще один специфічний різновид ви­робничих зв'язків, побудований на використанні тимчасово вільних (недовантажених) виробничих потужностей підприємств; він, однак, не зумовлюється спеціалізацією виробництва і тому часто має випад­ковий характер. Економічне значення цього виду виробничого кооперування полягає в тім, що воно служить важливим чинником по­ліпшення використання потужностей і персоналу на одних підприє­мствах і ліквідації вузьких місць на інших.
 
Комбінування виробництва. Комбінування як специфічна суспільна форма організації виробництва — це процес органічно­го поєднання в одному підприємстві (комбінаті) багатьох виробництв, що належать до різних галузей промисловості чи народного господарства в цілому.
Комбінати відрізняються кількома характерними ознаками: ви­робничо-технологічною, економічною й територіальною єдністю; єдністю сировинної, паливно-енергетичної і транспортної бази, а також системи управління. Найважливішими є виробничо-техно­логічна та економічна єдність, що означає пропорційність потуж­ностей і обсягу випуску відповідних видів продукції, узгодженість виробництва в часі. Виробництва в складі комбінатів є технологіч­но та організаційно взаємозв'язаними настільки тісно, що кожне з них не може функціонувати самостійно, хоч і має чітку виробничу спеціалізацію.
На підприємствах металургійної, хімічної, нафтохімічної і де­ревообробної промисловості комбінування стало основною фор­мою суспільної організації виробництва. Частка продукції комбі­натів сягає 65—90% загального обсягу виробництва в названих галузях.
Проте в Україні комбінування ще недостатньо розвивається на базі, наприклад, комплексного використання окремих видів сиро­вини та утилізації відходів виробництва.
Раціональні форми та схеми комбінування виробництва забез­печують істотну економію затрат суспільної праці. Зокрема, в про­цесі комбінування хімічних виробництв економія капітальних вкла­день становить 20—30%, зростання продуктивності праці — 15— 35%, зниження собівартості продукції— 15—30% як порівняти з виготовленням відповідних видів продуктів на окремих (автоном­них) підприємствах.
 
Диверсифікація виробництва. Диверсифікація будь-якого виробництва є однією з поширених форм його організації за умов роз­виненої ринкової економіки і гострої конкуренції
продуцентів на ринку. Сутність диверсифікації полягає в одночас­ному розвитку багатьох технологічно не зв'язаних між собою видів виробництва, у значному розширенні номенклатури та асортимен­ту виробів, що їх виготовляє підприємство. Вочевидь диверсифі­кацію можна вважати своєрідним видом стратегії маркетингу того чи того підприємства, стратегії, спрямованої на розширення сфер діяльності на ринку нових продуктів, виготовлення яких не зв'яза­не з основним виробництвом.
Така господарська діяльність підприємства дає йому можливість ліпше маневрувати своїми матеріальними й людськими ресурса­ми, істотно зменшувати економічний ризик, зв'язаний з виробниц­твом і реалізацією на ринку нових видів власної продукції, підтри­мувати на належному рівні свою фінансову стабільність.